Lumen gentium — Догматична конституція про Церкву

Павло, єпископ, слуга слуг Божих, спільно з Отцями Священного Собору на вічний спомин про справу

(Вступ)

1. СВІТЛО НАРОДІВ — Христос; а тому цей Священний Собор, зібраний у Святому Дусі, дуже бажає ясністю Христа, яка сяє на обличчі Церкви, просвітити всіх людей, проповідуючи Євангеліє всякому творінню (пор. Мр. 16:15). І оскільки Церква є у Христі немовби Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду, вона прагне, спираючись на вчення попередніх Соборів, чіткіше пояснити своїм вірним і всьому світові свою природу та свою вселенську місію. Обставини наших часів роблять цей обов’язок Церкви ще нагальнішим — щоб усі люди, нині тісно пов’язані між собою різними суспільними, технічними та культурними зв’язками, досягли також повної єдності у Христі.

(Спасительний задум Отця)

2. Предвічний Отець вільним і сокровенним рішенням своєї мудрості й доброти сотворив всесвіт, а людей постановив возвисити до участі в божественному житті; коли ж вони упали в Адамові — не покинув їх, а завше давав підмогу для спасіння заради Христа-Ізбавителя, який є “образ невидимого Бога, первородний усякого створіння” (Кол. 1:15). Всіх вибраних, яких Отець споконвіку “передбачив, тих наперед призначив, щоб були подібні до образу Сина його, щоб Він був первородний між багатьма братами” (Рим. 8:29). А тих, хто вірить у Христа, постановив скликати у святу Церкву, яка вже від початку світу передбачена в прообразах, в історії народу Ізраїлю та у Старому Союзі подиву гідно підготована ¹⁾ , в останні часи заснована, вилиттям Духа явлена і яка осягне славне звершення в кінці віків. Тоді-то, як читаємо у святих Отців, усіх праведників — від Адама, “від праведника Авеля аж до останнього вибраного”²⁾ — буде зібрано в Бога-Отця у вселенській Церкві.

(Послання і місія Сина)

3. Отож прийшов Син, що Його послав Отець, який нас вибрав у Христі перед заснуванням світу і призначив нас наперед для Себе, щоб ми стали його дітьми, бо в Ньому ухвалив усе оновити (пор. Еф. 1:4–5, 1:10). Тому Христос, щоб сповнити волю Отця, на землі дав початок Царству Небесному, об’явив нам таїнство Отця і своїм послухом учинив ізбавління. Церква, тобто вже таїнственно присутнє Христове Царство, Божою силою видимо зростає у світі. Знаком цього початку й зростання були кров і вода, що витекли з пробитого боку розп’ятого Ісуса (пор. Йо. 19:34); їх провістив Господь словами про власну смерть на хресті: “Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до Себе” (Йо. 12:32). Щоразу, як на вівтарі чиниться спомин хресної жертви, у якій “Пасха наша, Христос, принесений у жертву” (1 Кор. 5:7), звершується діло нашого ізбавління. І водночас у таїнстві євхаристійного хліба представляється — і звершується — єдність вірних, які становлять одне тіло у Христі (пор. 1 Кор. 10:17). Всіх людей покликано до цієї єдності з Христом, що є світлом для світу, що з Нього ми походимо, Ним живемо, до Нього прямуємо.

(Освячення Церкви Святим Духом)

4. А коли звершилося те діло, для виконання якого Отець послав на землю Сина (пор. Йо. 17:4), в день П’ятдесятниці було послано Святого Духа, щоб Він безнастанно освячував Церкву і щоб віруючі через Христа мали “доступ до Отця в однім Дусі” (Еф. 2:18). Він — Дух життя, тобто джерело води, яка струмує в життя вічне (пор. Йо. 4:14, 7:38–39); через Нього Отець животворить людей, мертвих через гріх, аж поки воскресить і їхні смертні тіла у Христі (пор. Рим. 8:10–11). Дух перебуває в Церкві й серцях вірних, наче у храмі (пор. 1 Кор. 3:16, 6:19), в них і молиться та засвідчує усиновлення їх (пор. Гал. 4:6; Рим. 8:15–16, 8:26). Наводячи Церкву «на всю правду» (Йо. 16:13), Він наділяє її різними єрархічними та харизматичними дарами, ними її скеровує, єднає її в сопричасті й служінні, оздоблює своїми плодами (пор. Еф. 4:11–12; 1 Кор. 12:4; Гал. 5:22). Силою Євангелія Він омолоджує Церкву, постійно її оновлює і провадить до її довершеного єднання з Женихом³⁾. Адже Дух і Невіста кличуть до Господа Ісуса: “Прийди!” (Од. 22:17).

Так постає вселенська Церква — яко “люд, єдністю Отця, і Сина, і Святого Духа поєднаний”⁴⁾.

(Царство Боже)

5. Таїнство святої Церкви являється вже в її заснуванні. Бо Господь Ісус дав початок своїй Церкві, проповідуючи Добру Новину, тобто що прийшло Царство Боже, від віків обіцяне в Писаннях: “Сповнився час, і Царство Боже близько” (Мр. 1:15; пор. Мт. 4:17). А те Царство являється людям у Христових словах, в його ділах і в його присутності. Справді-бо, слово Господнє прирівнюється до зерна, яким засівають ниву (пор. Мр. 4:14): хто його з вірою слухає і зачислений до малого стада Христового (пор. Лк. 12:32) — той прийняв і саме його Царство; а відтак зерно уже власною силою сходить і росте аж до часу жнив (пор. Мр. 4:26–29). Те, що Царство вже прийшло на землю, підтверджують і чуда Ісусові: “Коли ж я Божим перстом виганяю бісів, то, значить, прийшло до вас Боже Царство” (Лк. 11:20; пор. Мт. 12:28). Однак передусім Царство являється у самій особі Христа, Сина Божого і Сина людського, який прийшов “щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох” (Мр. 10:45).

А коли Ісус, зазнавши заради людей смерті на хресті, воскрес — то явився як Господь, Христос і навіки поставлений Священик (пор. Ді. 2:36; Євр. 5:6; 7:17–21) і Духа, обіцяного від Отця, на учнів своїх вилив (пор. Ді. 2:33). Тому Церква, наділена дарами свого Засновника, вірно дотримуючись його заповідей любові, смирення й самозречення, прийняла місію звіщати і будувати Царство Христове й Боже в усіх народах, і сама вона вже є зародком і початком цього Царства на землі. Поступово зростаючи, вона прагне до повноти цього Царства і всіма силами надіється й бажає з’єднатися у славі з його Царем.

(Óбрази Церкви)

6. Як у Старому Завіті об’явлення Царства часто подане в різних прообразах, так і нині через різні όбрази нам стає відомою глибинна природа Церкви; ці образи, взяті чи то зі скотарства, чи землеробства, чи будівництва, а то й із родинного та подружнього життя, намічено вже у книгах пророків.

Бо Церква — то й кошара овеча, в якій єдині та необхідні двері — Христос (пор. Йо. 10:1–10), і стадо, про яке сам Бог провістив, що буде йому пастирем (пор. Іс. 40:11; Єз. 34:11н); і хоч його вівцями правлять пастирі-люди, однак їх невпинно водить і годує сам Христос, добрий Пастир і Архипастир (пор. Йо. 10:11; 1 Пт. 5:4), який життя своє поклав за своїх овечок (пор. Йо. 10:11–15).

Церква — то й рілля, Божа нива (пор. 1 Кор. 3:9). На цій ниві росте стара олива; її святим корінням є патріархи, і в ній постало й поставатиме примирення юдеїв та поган (пор. Рим. 11:13–26). Її посадив небесний Господар, неначе виноградник добірний (пор. Мт. 21:33–43 пар.; Іс. 5:1н). Христос є лоза істинна, що вділяє життя і плідність гілкам, тобто нам, що перебуваємо в Ньому через Церкву і без Нього нічого чинити не можемо (пор. Йо. 15:1–5).

Церкву також часто звуть будівлею Божою (пор. 1 Кор. 3:9). Сам Господь порівняв себе з каменем, якого відкинули будівничі, але який став каменем наріжним (пор. Мт. 21:42 пар.; Ді. 4:11; 1 Пт. 2:7; Пс. 118(117):22). На цій основі апостоли розбудували Церкву (пор. 1 Кор. 3:11), від неї Церква набрала міцності і спаяності. Цю будівлю названо по-різному: “дім Божий” (1 Тим. 3:15) — той, у якому мешкають “домашні Божі”; “житло Бога в Дусі” (Еф. 2:19–22), “житло Бога з людьми” (Од. 21:3); а особливо — храм святий. Самі кам’яні святині, згідно зі cвятими Отцями, є образом цього храму, а в літургії його слушно порівнюють з містом святим, новим Єрусалимом⁵⁾. В ньому ми, мов живі камені, і вбудовуємося вже на цій землі (пор. 1 Пт. 2:5). Йоан споглядає цей новий Єрусалим, як той при оновленні світу сходить з небес від Бога, “приготований, мов наречена, прикрашена для мужа свого” (Од. 21:1).

Церква, “вишній Єрусалим” і “мати всім нам” (Гал. 4:26; пор. Од. 12:17), описана також як непорочна Невіста непорочного Агнця (пор. Од. 19:7, 21:2, 21:9, 22:17), яку Христос “полюбив… й видав Себе за неї, щоб її освятити” (Еф. 5:25–26), яку Він з’єднав із Собою у нерозривному союзі, яку безнастанно годує і про яку піклується (пор. Еф. 5:29). Він хоче, щоб вона, очищена, була з’єднана з Ним і в любові та вірності Йому корилася (пор. Еф. 5:24); врешті, Він навіки обдарував її небесними благами, щоб ми спізнали любов Христову і Божу до нас, яка перевищує всяке уявлення (пор. Еф. 3:19). А поки Церква на цій землі паломничає далеко від Господа (пор. 2 Кор. 5:6), почуває себе мов у вигнанні, щоб шукати й пізнавати горішнє, «де Христос перебуває, сівши по правиці Бога», де життя Церкви зберігається в тайні з Христом у Бозі, аж поки вона із Женихом своїм не з’явиться у славі (пор. Кол. 3:1–4).

(Таїнственне Тіло Христове)

7. Син Божий, подолавши смерть своєю смертю й воскресінням, у людській природі, яку Він поєднав зі Собою, ізбавив людину і перетворив її в нове створіння (пор. Гал. 6:15; 2 Кор. 5:17). Даруючи Духа свого, Він братів своїх, з усіх народів зібраних, таїнственно зробив своїм Тілом.

У цьому Тілі життя Христове поширюється на вірних, які через Таїнства — сокровенно, але й реально — єднаються із Христом, що зазнав страстей і прославився⁶⁾. Адже через хрещення уподібнюємося Христові: “Усі бо ми хрестилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом” (1 Кор. 12:13). Цим священним обрядом спільність у смерті та воскресінні Христа одночасно зображена і звершена: бо “ми поховані з Ним через хрещення на смерть”; а “якщо ми з’єднані з Ним подобою його смерті, то будемо і подобою воскресіння” (Рим. 6:4–5). Дійсно беручи участь у Тілі Господньому в ламанні євхаристійного хліба, ми піднімаємося до сопричастя з Ним і між собою. “Тому, що один хліб, — нас багато становить одне Тіло, бо всі ми беремо участь в одному хлібі” (1 Кор. 10:17). Так усі ми стаємо членами цього Тіла (пор. 1 Кор. 12:27), “кожен один одному член” (Рим. 12:5).

Як усі члени людського тіла, хоч і багато їх є, становлять одне тіло, — так і вірні у Христі (пор. 1 Кор. 12:12). Так і в будуванні Тіла Христового існує розмаїтість членів і обов’язків. Один є Дух, який за багатством своїм і потребами служіння розподіляє різні свої дари задля користі Церкви (пор. 1 Кор. 12:1–11). Найвидатніший серед цих дарів — благодать апостолів, чиїй владі Дух підпорядковує навіть тих, хто отримав харизми (пор. 1 Кор. 14). Той самий Дух, єднаючи своєю силою Тіло через внутрішню злуку членів, породжує любов серед вірних і спонукає їх до любові. А тому як страждає один член, то співстраждають з ним усі члени; і як один член у славі, то радіють з ним усі члени (пор. 1 Кор. 12:26).

Глава цього Тіла — Христос. Він — образ невидимого Бога, і в Ньому все було сотворене. Він — раніший за все, і все існує в Ньому. “Він також голова Тіла, тобто Церкви. Він — начало”, перший, що воскрес із мертвих, “так, щоб у всьому Він мав першенство” (Кол. 1:15–18). Могутньою величчю своєї сили Він панує над усім небесним та земним і своєю безмірною досконалістю й діяннями усе Тіло виповнює багатствами своєї слави (пор. Еф. 1:18–23)⁷⁾.

Всім членам треба уподібнюватися до Нього, доки “Христос вообразиться” в них (Гал. 4:19). Задля цього й нас включено в таїнства його життя — нас, які уподібнені до Нього, з Ним померли, з Ним воскресли, — аж доки разом із Ним царюватимемо (пор. Флп. 3:21; 2 Тим. 2:11; Еф. 2:6; Кол. 2:12 та ін.). Паломничаючи ще на землі, ступаючи його слідами в труднощах і переслідуванні, ми єднаємося з його страстями, як тіло з Головою, страждаємо разом із Ним, щоб разом з Ним і прославитися (пор. Рим. 8:17).

Від Нього “все тіло — суглобами та зв’язками об’єднане і зміцнене… росте Божим зростанням” (Кол. 2:19). У своєму Тілі, тобто в Церкві, Він безнастанно розподіляє дари служіння, за допомогою яких, Його силою, ми служимо одне одному на спасіння, щоб, діючи по правді в любові, в усьому зростати в Того, хто є Главою нас усіх (пор. Еф. 4:11–16).

А щоб ми в Ньому постійно оновлювалися (пор. Еф. 4:23), Він дав нам від Духа свого, який, один і той самий у Главі й у членах, так оживляє, єднає і рухає все тіло, що його діяння святі Отці могли порівняти з тим діянням, що його виконує в людському тілі начало життя, тобто душа⁸⁾.

Христос любить Церкву як свою Невісту, ставши взірцем мужа, що любить жінку свою, як своє тіло (пор. Еф. 5:25–28), а Церква кориться Главі своєму (там само, 23–24). У Ньому бо живе вся повнота Божества тілесно (пор. Кол. 2:9), тому Церкву, яка є його Тілом і повнотою (пор. Еф. 1:22–23), Він наповнює своїми божественними дарами, щоб вона поширилася і “сповнилась усякою Божою повнотою” (Еф. 3:19).

(Церква видима й духовна)

8. Єдиний Посередник Христос свою святу Церкву — спільноту віри, надії й любові — встановив і постійно підтримує тут, на землі, як видиму спільноту⁹⁾, через яку поширює на всіх істину та благодать. Однак не треба розглядати як дві різні речі спільноту з єрархічною структурою, — і таїнственне Тіло Христове; видиме зібрання — і духовну спільноту; Церкву земну — і Церкву, обдаровану небесними благами: вони-бо творять одну складну дійсність, в якій поєднані людський і божественний елементи¹⁰⁾. Через немалу подібність її прирівнюють до таїнства воплоченого Слова; бо як прийнята Божим Словом [людська] природа служить Йому невіддільно поєднаним з Ним живим знаряддям спасіння, так і суспільна структура Церкви служить Духові Христа, який її оживляє, задля зростання Тіла (пор. Еф. 4:16)¹¹⁾.

Це — єдина Церква Христова, яку ми визнаємо у Символі віри єдиною, святою, соборною й апостольською¹²⁾, яку наш Спаситель після свого воскресіння дав пасти Петрові (пор. Йо. 21:17), яку доручив йому та іншим апостолам поширювати й нею правити (пор. Мт. 28:18н), яку навічно воздвиг як стовп і основу істини (пор. 1 Тим. 3:15). Ця Церква, встановлена в цьому світі як упорядкована спільнота, перебуває/постає/існує (ККЦ 870) /здійснюється (ЧСВВ) у католицькій Церкві, якою керує наступник Петра і єпископи в сопричасті з ним¹³⁾, хоч і поза її структурою є численні елементи освячення й істини, які, як дари, властиві для Церкви Христової, спонукають усіх до католицької єдності.

Як Христос звершив діло ізбавління в убогості й переслідуваннях, так і Церкву покликано на ту саму дорогу, щоб вона передавала людям плоди спасіння. Ісус Христос “існуючи в Божій природі… применшив Себе самого, прийнявши вигляд слуги” (Флп. 2:6–7) і задля нас “став бідним, бувши багатим” (2 Кор. 8:9). Так і Церква, хоч потребує людських засобів для здійснення своєї місії, воздвигнута не для пошуку земної слави, а для поширення, також своїм прикладом, смирення і зречення. Отець послав Христа “нести Добру Новину бідним… оздоровляти сокрушених серцем” (Лк. 4:18 лат. [пор. Іс. 61:1]), “шукати і спасти те, що загинуло” (Лк. 19:10). Так і Церква огортає своєю любов’ю всіх пригноблених людською неміччю, навіть більше — вбачає в убогих і стражденних образ свого убогого і стражденного Засновника, старається полегшити їхню нужду й бажає служити в них Христові. Бо як Христос, святий, невинний, непорочний (пор. Євр. 7:26), не знав гріха (пор. 2 Кор. 5:21), а тільки гріхи народу прийшов спокутувати (пор. Євр. 2:17), так і Церква, що обнімає у своєму лоні й грішників, є водночас і святою, й такою, що завше потребує очищення, а тому постійно іде шляхом покути й оновлення.

Церква “в паломництві простує уперед між утисками світу і Божими розрадами”¹⁴⁾, звіщаючи хрест і смерть Господню, “аж доки Він не прийде” (1 Кор. 11:26). А кріпиться вона силою Господа воскреслого, щоб ті утиски й труднощі — як внутрішні, так і зовнішні — перемагати терпеливістю й любов’ю і щоб таїнство Його, хай і затінене, вірно відкривати світові, аж поки в кінці воно з’явиться у повному світлі.

(Новий союз і новий народ)

9. У всякі часи й у всякому народові приємний Богові кожен, хто Його боїться і чинить правду (пор. Ді. 10:35). І все ж Бог вирішив освятити і спасти людей не поодинці, без жодного зв’язку між ними, а звести їх у народ, який пізнавав би Його у правді і служив би Йому у святості. Отож Він вибрав своїм народом люд ізраїльський, з яким уклав союз і якого поступово навчав, об’являючи йому Себе та постанови своєї волі в його історії й освячуючи його для Себе. Однак усе це було лише приготуванням і прообразом того нового й досконалого союзу, який мав постати у Христі, і повнішого об’явлення Бога через саме воплочене Боже Слово. “Ось прийдуть дні, — слово Господнє, — і Я створю з домом Ізраїля та з домом Юди новий завіт… Вкладу закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж моїм народом… Усі бо вони будуть Мене знати, від найменшого й до найбільшого між ними, — слово Господнє” (Єр. 31:31–34). Цей новий завіт уклав Христос, тобто новий союз “у його крові” (1 Кор. 11:25), — скликавши з юдеїв і язичників той люд, який зрісся в одне не по тілу, а в Дусі, і став новим Народом Божим. Бо ті, що вірять у Христа, відроджені наново не з тлінного насіння, а з нетлінного — словом живого Бога (пор. 1 Пт. 1:23); відроджені не з тіла, а з води і Святого Духа (пор. Йо. 3:5–6); складають, зрештою, “рід вибраний, царське священство, народ святий, люд придбаний… колись — не народ, а тепер Народ Божий” (1 Пт. 2:9–10).

Цей народ месіанський має за главу Христа, “що був виданий за гріхи наші й воскрес для нашого оправдання” (Рим. 4:25), а тепер, прийнявши ім’я, яке понад усяке ймення, зі славою править на небесах. Основою цього народу є гідність і свобода дітей Божих, у чиїх серцях, як у храмі, мешкає Святий Дух. Законом його є нова заповідь любові: любити як сам Христос полюбив нас (пор. Йо. 13:34). Нарешті, його мета — Царство Боже, започатковане самим Богом на землі, ширити, аж поки Він же й довершить його в кінці віків, коли з’явиться Христос, життя наше (пор. Кол. 3:4), і “саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу слави дітей Божих” (Рим. 8:21). Отож цей месіанський народ, — хоч у дійсності не охоплює ще всього людства, а не раз виявляється маленьким стадом, — усе ж є щонайміцнішим паростком єдності, надії та спасіння для всього людського роду. Христос зібрав його у спільноту життя, любові й істини; Йому цей народ служить як знаряддя спасіння для всіх, і Христос посилає його всьому світові як світло світу і сіль землі (пор. Мт. 5:13–16).

Як Ізраїль по тілу, що мандрував пустинею, вже тоді звався “Церквою Божою” (Неєм. 13:1; пор. Чис. 20:4; Втор. 23:1н), так і новий Ізраїль, що крокує нашими часами й майбутнього та постійного міста шукає (пор. Євр. 13:14 ), теж називається Церквою Христовою (пор. Мт. 16:18), бо Христос придбав її власною кров’ю (пор. Ді. 20:28), сповнив своїм Духом і оснастив гожими засобами для видимої й суспільної єдності. Бог скликав тих, хто з вірою спозирає на Ісуса як на творця спасіння і начало єдності й миру, і з них заснував Церкву, щоб вона була для всіх і кожного видимим таїнством цієї спасительної єдності¹⁵⁾. Покликана поширюватись у всіх країнах світу, вона входить в історію людства — хоч водночас стоїть понад часом і кордонами народів. Йдучи серед спокус і переслідувань, Церква кріпиться силою Божої благодаті, яку їй пообіцяв Господь, щоб вона не відступила від досконалої вірності через неміч плоті, а зосталася гідною Невістою свого Господа і під діянням Святого Духа невпинно себе оновлювала, аж поки через хрест прийде до світла, яке не заходить ніколи.

(Царське священство вірних)

10. Христос Господь, “архиєрей, узятий з-поміж людей” (Євр. 5:1–5), цей новий народ “зробив… царством священиків Богові й Отцеві своєму” (Од. 1:6, пор. 5:9–10). Адже через відродження і помазання Святого Духа, Святим Духом ні! охрещені посвячуються, щоб стати духовним домом і святим священством, щоб усіма ділами християнина приносити духовні жертви і “звістувати похвали Того, хто їх покликав з темряви у дивне своє світло” (1 Пт. 2:4–10). Тому всі учні Христові, постійно перебуваючи в молитві та славлячи Бога (пор. Ді. 2:42–47), самі себе нехай приносять “як жертву живу, святу, приємну Богові” (Рим. 12:1), нехай по всій землі свідчать про Христа і всім, хто їх питає, дають відповідь про їхню надію на вічне життя (пор. 1 Пт. 3:15).

Хоч царське священство вірних і священство службове, або єрархічне, розрізняються за суттю, а не лише за ступенем, все ж вони скеровані одне до одного, бо кожне по-своєму бере участь у єдиному священстві Христа¹⁶⁾. Службовий священик своєю священною владою формує священичий народ і править ним, звершує Євхаристійну Жертву, уособлюючи Христа, і від імені всього народу приносить її Богові; а вірні, силою свого царського священства, співдіють у Євхаристійному приношенні¹⁷⁾ і здійснюють це священство у прийманні святих Таїнств, у молитві та благодаренні, у свідченні святого життя, у самозреченні й діяльній любові.

(Здійснення царського священства у святих Таїнствах)

11. Священний і органічно влаштований характер священичої спільноти здійснюється і через святі Таїнства, і через чесноти. Вірні, приєднані до Церкви через таїнство Хрещення, цією печаттю уповноважені до плекання культу християнської релігії; відродившись як діти Божі, вони зобов’язані сповідувати перед людьми віру, яку прийняли від Бога через Церкву¹⁸⁾. Таїнство Миропомазання досконаліше єднає їх із Церквою, обдаровує їх особливою силою Святого Духа, а отже, сильніше зобов’язує їх, як справжніх свідків Христових, поширювати і захищати віру¹⁹⁾. Беручи участь у Євхаристійному жертвоприношенні, яке є джерелом і вершиною всього християнського життя, вони приносять Богові божественну Жертву, а з нею — і себе самих²⁰⁾. Так — і через приношення, і через святе Причастя — всі виконують свою питому роль у літургійному дійстві: не змішано, а кожен по-своєму. І далі, скріплені тілом Христовим при священній трапезі, вони на ділі показують єдність Народу Божого, яку це величне Таїнство найбільш гідно знаменує і чудесно здійснює.

А ті, хто приступає до Таїнства Покаяння, одержують від Божого милосердя прощення за завдані Йому образи і водночас примирюються з Церквою, яку зранили, согрішивши, і яка сприяє їхньому наверненню любов’ю, прикладом та молитвою. Святим Помазанням недужих і молитвою пресвітерів уся Церква доручає хворих стражденному і прославленому Господеві, щоб Він їх підняв і спас (пор. Як. 5:14–16); навіть більше — закликає їх, щоб вони, добровільно прилучившись до Христових страстей і смерті (пор. Рим. 8:17; Кол. 1:24; 2 Тим. 2:11–12; 1 Пт. 4:13), сприяли благові Народу Божого. А тих вірних, які позначені печаттю священного Сану, поставлено в ім’я Христа пасти Церкву словом і благодаттю Божою. Нарешті, силою святого таїнства Подружжя християнські пόдруги є учасниками таїнства єдності й плідної любові між Христом та Церквою (пор. Еф. 5:32), і виявляють це таїнство, допомагають одне одному, щоб дійти до святості в подружньому житті, в народженні та вихованні дітей. Для цього вони мають у Божому Народі власний дар, відповідний до їхнього стану і чину²¹⁾ Адже з цього шлюбу виростає родина, де народжуються нові члени людського суспільства, які через благодать Святого Духа у хрещенні стають дітьми Божими задля увічнення Божого Народу у плині століть. У родині, наче в домашній Церкві, батьки власним словом і прикладом мають бути для своїх дітей першими проповідниками віри і плекати в кожній дитині її покликання, а з особливою турботою — священне покликання.

Укріплені стількома великими засобами спасіння, всі Христові вірні, кожного становища та сану, покликані Господом, кожен — своїм шляхом, до досконалої святості, повнота якої в самому Отці.

(Духовне розуміння віри Народу Божого і його харизми)

12. Святий Божий Народ бере участь також у пророчому служінні Христовому, поширюючи живе свідчення про Нього — насамперед життям у вірі й любові — і приносячи Богові “жертву хвали, тобто плід уст, які визнають його ім’я” (Євр. 13:15). Вся спільнота вірних, які мають “помазання від Святого”, не може помилятись у своїй вірі (пор. 1 Йо. 2:20 і 27) й показує цю свою особливу властивість через надприродне розуміння віри [sensus fidei] усім народом, коли “від єпископів до останніх вірних-мирян”²²⁾ проявляє загальну згоду в питаннях віри й моралі. Адже завдяки цьому розумінню віри, що його пробуджує і підтримує Дух істини, Божий Народ — під проводом священного Учительства, якому вірно кориться, — приймає вже не людське слово, а істинно слово Боже (пор. 1 Сол. 2:13), невідступно тримається “віри, раз назавжди переданої святим” (Юд. 3), праведним судженням її поглиблює і повніше застосовує в житті.

До того ж Святий Дух не лише через Таїнства і служіння освячує й провадить Божий Народ і прикрашає його чеснотами, а й свої дари “розподілює кожному, як Він хоче” (1 Кор. 12:11). Він розподіляє серед усіх чинів вірних також і особливі дари, якими робить їх здатними і готовими взятися до різних діл і служінь, корисних для оновлення й подальшої розбудови Церкви, згідно зі сказаним: “Кожному дається виявлення Духа на спільну користь” (1 Кор. 12:7). Ці харизми — чи визначні, чи прості й поширені, — оскільки вони якнайліпше пристосовані до потреб Церкви і для них корисні, треба приймати радо і вдячно. А от надзвичайних дарів не варто зопалу домагатися, і не варто зухвало сподіватися, що з них будуть плоди апостольських діянь. Судити, чи вони справжні і як ними послуговуватися, належить тим, хто в Церкві керує, а їм, зокрема, треба дбати, щоб не гасити Духа, а все перевіряти і триматись того, що добре (пор. 1 Сол. 5:12 і 19–21).

(Вселенськість Народу Божого)

13. До нового Народу Божого покликано кожну людину, а тому цей народ, лишаючись одним-єдиним, має поширюватися по всьому світу і крізь усі віки, щоб сповнилась постанова Божої волі, адже Бог, який від початку сотворив людську природу єдиною, постановив “зібрати в одне розкидані діти Божі” (Йо. 11:52). Бо для того Бог послав свого Сина, “якого зробив спадкоємцем усього” (Євр. 1:2), щоб був Він Учителем, Царем і Священиком для всіх, Главою нового і вселенського народу дітей Божих. Для цього й послав Бог Духа Сина свого, Господа Животворящого, який для всієї Церкви, для всіх віруючих і для кожного з них є началом згромадження і єдності “в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах” (Ді. 2:42).

Отож серед усіх племен землі є один Народ Божий, бо з усіх народів збирає він собі громадян Царства — не земного, а небесного. Адже всі розсіяні по світу вірні спілкуються з іншими у Святому Дусі, так що й той, “хто сидить у Римі, знає, що й ті, що в Індії, — то його члени”²³⁾. А що Царство Христове — не від світу цього (пор. Йо. 18:36), то Церква, тобто Народ Божий, наближаючи те Царство, нічого не робить на шкоду земним благам жодного з народів, а навпаки, плекає й переймає від різних народів ті таланти, цінності і звичаї, які є добрими, а перейнявши — очищує, укріплює та підносить. Вона-бо пам’ятає, що мусить збирати народи з Царем, якому їх дано в спадщину (пор. Пс. 2:8) і в чиє місто несуть дари й гостинці (пор. Пс. 71 (72):10; Іс. 60:4–7; Од. 21:24). Цей вселенський характер, що є окрасою Божого Народу, — дар від самого Господа, завдяки якому католицька Церква успішно й постійно старається зібрати все людство з усіма його благами під Главою Христом, у єдності його Духа²⁴⁾.

Силою цієї католицькості окремі / різні частини кожна частина Церкви приносять приносить свої дари іншим частинам та всій Церкві, тож як її цілість, так і окремі частини зростають завдяки всім тим, що взаємно обмінюються дарами і спільно прагнуть до повноти в єдності. Тому Божий Народ не лише згромаджено з різних народів, а й у самому собі він складається з різних станів. Серед його членів існує розмаїтість — чи щодо обов’язків, бо дехто виконує священнослужіння на благо братів своїх; чи щодо стану і ладу життя, бо багато хто, перебуваючи у стані посвяченому й простуючи вужчою дорогою до святості, заохочує братів своїм прикладом. Тому також у церковному сопричасті правомірно перебувають партикулярні Церкви, що втішаються власними традиціями, зберігаючи недоторканною першість Петрового Престолу, який очолює все зібрання любові²⁵⁾, оберігає правомірну розмаїтість і водночас пильнує, щоб ті особливості не шкодили єдності, а їй служили. Звідси, нарешті, — сув’язь найтіснішого сопричастя між різними частинами Церкви, що діляться духовними багатствами, апостольськими трудівниками і матеріальними ресурсами. Адже члени Божого Народу покликані ділитися благами, і кожної Церкви стосуються слова Апостола: “Служіть один одному, кожен тим даром, що його прийняв, як добрі домоуправителі різноманітної Божої благодаті” (1 Пт. 4:10).

До цієї католицької єдності Народу Божого, яка передвіщає й наближає вселенський мир, покликано всіх людей — до неї різним чином належать або причетні й вірні католики, й інші, що вірують у Христа, й нарешті, всі люди, яких Божа благодать покликала до спасіння.

(Вірні-католики)

14. Отож Священний Собор передовсім звертається до вірних-католиків. Він навчає, спираючись на Святе Письмо і Передання, що земна Церква-паломниця є необхідною для спасіння Адже тільки Христос є посередником і дорогою спасіння, і Він присутній для нас у своєму Тілі, яким є Церква; Він сам, прямо вказуючи на необхідність віри та хрещення (пор. Мр. 16:16; Йо. 3:5), водночас підтвердив і необхідність існування Церкви, до якої люди входять через хрещення, немов через двері. Тому не можуть спастися ті люди, які, знаючи, що Католицька Церква, заснована Богом через Ісуса Христа як необхідна, все-таки не бажають увійти до неї чи залишатися в ній.

Повною мірою включені до церковної спільноти є ті, хто, маючи Духа Христового, приймають весь її устрій та всі усталені в ній засоби спасіння, і в цій видимій структурі поєднуються із Христом, який править нею через Верховного Архиєрея та єпископів; поєднуються зв’язками, якими є визнання віри, святі Таїнства, церковне правління і сопричастя. Не спасеться, однак, той, хто, хоч і включений до Церкви, все ж не перебуваючи у любові, перебуває в лоні Церкви лише “тілом”, але не “серцем”²⁶⁾. І нехай усі діти Церкви пам’ятають, що своє виняткове становище вони мають приписувати не власним заслугам, а особливій благодаті Христа; а якщо не відповідатимуть на неї думкою, словом і ділом — то не те, що не спасуться, а ще суворіше будуть суджені²⁷⁾.

Катехумени, які, за спонукою Святого Духа, виразним хотінням волі бажають прилучитися до Церкви, поєднуються з нею вже самим цим бажанням; тож Мати-Церква вже як своїх обіймає їх любов’ю й турботою.

(Зв’язок із християнами-некатоликами)

15. Церква знає, що вона багатьма способами сполучена з тими, хто охрещений і втішається йменням християнина, але не сповідує цілісної віри або ж не зберігає єдності сопричастя під проводом Наступника Петра²⁸⁾. Є багато таких, які шанують Святе Письмо як норму віри й життя і виказують щиру релігійну ревність, любляче вірять у всемогутнього Бога-Отця і в Христа-Спасителя, Сина Божого²⁹⁾; на них стоїть печать хрещення, яким вони поєднуються з Христом, та й інші Таїнства вони визнають і приймають у власних Церквах чи церковних спільнотах. Багато з них мають єпископат, служать Святу Євхаристію і плекають побожність до Богородиці-Діви³⁰⁾. До того ж — спільність у молитвах та інших духовних благах, і навіть певне єднання у Святому Духові, який і поміж них через дари й благодать діє своєю освячувальною силою, а декого навіть укріпив на подвиг аж до пролиття власної крові. Таким чином Дух спонукає всіх учнів Христових до такого прагнення й діяння, щоб усі мирно об’єдналися в одному стаді під одним Пастирем, — як постановив Христос³¹⁾. А щоб цього досягти, Мати-Церква невпинно молиться, надіється і діє; вона закликає своїх дітей до очищення й оновлення, щоб знамено Христове ще ясніше сяяло на обличчі Церкви.

(Нехристияни)

16. Нарешті, різним чином прямують до Божого Народу й ті, хто ще не прийняв Євангелія³²⁾. Насамперед — це той народ, якому було дано завіти й обітниці, “з них і Христос тілом” (Рим. 9:4–5): “з огляду на вибір Божий, вони улюблені заради батьків, бо дари Божі й покликання незмінні” (Рим. 11:28–29). Але намір спасіння охоплює й тих, що визнають Творця; і серед них передовсім мусульмани, які, заявляючи, що сповідують Авраамову віру, разом з нами поклоняються єдиному Богові милосердному, який судитиме людей в останню днину. Недалеко Бог і від тих, хто в тінях та образах шукає невідомого Бога, — Він-бо кожному дає “життя, дихання і все” (Ді. 17:25), бо Спас “хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди”(1 Тим. 2:4). І ті, що не зі своєї вини не знають Христового Євангелія та його Церкви, але зі щирим серцем шукають Бога і своїми ділами виконують його волю, йдучи за голосом совісті й під впливом благодаті, — можуть осягнути вічного спасіння³³⁾. Боже Провидіння не відмовляє в потрібній для спасіння допомозі тим, хто не зі своєї вини ще не прийшов до виразного пізнання Бога, але з Божою благодаттю силкується йти праведною дорогою. Адже все, що в них можна знайти доброго й істинного, Церква розглядає як приготування до Євангелія³⁴⁾, яке дав Той, хто просвітлює кожну людину, щоб вона нарешті мала життя. Та часто люди, обмануті Лукавим, “осуєтились у своїх мудруваннях… замінили Божу правду на неправду… і служили створінню радше, ніж Творцеві” (Рим. 1:21 і 25) або, без Бога живучи та вмираючи у цьому світі, наражаються на глибокий відчай. Тому задля Божої слави і спасіння їх усіх, Церква, пам’ятаючи заповідь Господа: “Проповідуйте Євангелію всякому творінню” (Мр. 16:15), старанно дбає про сприяння місіям.

(Місійний характер Церкви)

17. Бо як Отець послав Сина, так і Син послав апостолів (пор. Йо. 20:21), кажучи: “Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав. Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28:19–20). Цю урочисту заповідь Христову — звіщати спасенну істину — від апостолів перейняла Церква, щоб виконувати її скрізь, аж до країв землі (пор. Ді. 1:8). А тому вона приєднується до слів Апостола: “Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії!” (1 Кор. 9:16) — і безнастанно посилає проповідників, аж поки молоді Церкви цілковито встановляться й самі продовжуватимуть діло євангелізації. Їх-бо спонукає до співпраці Святий Дух, щоб вони на ділі сповнили рішення Бога, який поставив Христа началом спасіння для всього світу. Проповідуючи Євангеліє, Церква залучає тих, хто слухає, прийняти віру та її сповідувати; налаштовує на хрещення; вириває з рабства гріха; поєднує їх із Христом, щоб через любов вони зростали в Ньому до повноти досконалості. А свої діла вона чинить так, щоб усе добро, засіяне в серцях і умах людей чи в обрядових практиках та культурах різних народів, — не лише не було втрачене, а й було оздоровлене, ошляхетнене і звершене на славу Богові, на посоромлення демонам і на благо людини. На кожному учневі Христовому лежить своя частка обов’язку сіяти зерна віри³⁵⁾. Та хоч кожен може хрестити тих, що повірили, лише священикам належить довершувати розбудову Тіла Євхаристійною жертвою, виконуючи мовлене Богом через пророка: “Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике моє ім’я, і на кожнім місці моєму імені приноситься кадило й чиста жертва” (Мал. 1:11)³⁶⁾. Ось так Церква водночас молиться і трудиться, щоб увесь світ у своїй повноті перейшов у Народ Божий, Тіло Христове і Храм Святого Духа та щоб усю честь і славу у Христі — Главі всього — було віддано Творцеві вселенної й Отцеві.

(Вступ)

18. Для того щоб пасти Народ Божий і завжди його зрощувати, Господь Христос установив у своїй Церкві різні служіння, спрямовані на благо всього Тіла. Адже служителі, наділені священною владою, так служать своїм братам, щоб усі, хто належить до Народу Божого і тим самим втішається справжньою християнською гідністю, вільно й упорядковано прямуючи до однієї мети, прийшли до спасіння.

Цей Священний Собор, ступаючи слідами Першого Ватиканського Собору, разом з ним навчає і проголошує, що Ісус Христос, вічний Пастир, збудував святу Церкву, пославши апостолів, як і Його послав Отець (пор. Йо. 20:21), і зволив, щоб їхні наступники, тобто єпископи, були в його Церкві пастирями аж до кінця віку. А щоб цей єпископат був єдиним і неподільним, поставив на чолі інших апостолів Петра, заклавши в ньому тривалу, видиму основу і начало єдності віри та сопричастя³⁷⁾. Священний Собор знову подає всім вірним — щоб твердо в неї вірили — цю науку про встановлення, неперервність, силу і смисл священного Першенства Римського Архиєрея та про його непомильне Учительство; продовжуючи цю почату справу, Собор постановив перед усіма визнати й проголосити вчення про єпископів як апостольських наступників, які разом з наступником Петра — Христовим намісником³⁸⁾ і видимим Главою всієї Церкви — правлять домом Бога живого.

(Покликання 12 апостолів)

19. Господь Ісус, вознісши молитви до Отця, покликав до Себе тих, що їх сам хотів, і призначив дванадцятьох, щоб були з Ним і щоб посилати їх проповідувати Царство Боже (пор. Мр. 3:13–19; Мт. 10:1–42). Він установив цих апостолів (пор. Лк. 6:13) на зразок колегії, тобто сталого зібрання, і на чолі їх поставив вибраного з-поміж них — Петра (пор. Йо. 21:15–17). Їх Він послав спершу до синів Ізраїлю, а потім до всіх народів (пор. Рим. 1:16), щоб вони, як учасники його влади, зробили всі народи його учнями, освячували їх та правили ними (пор. Мт. 28:16–20; Мр. 16:15; Лк. 24:45–48; Йо. 20:21–23), і так поширювали Церкву та під проводом Господа були її служителями й пастирями всі дні, аж до кінця віку (пор. Мт. 28:20). Їх було повною мірою утверджено в цій місії у день П’ятдесятниці (пор. Ді. 2:1–36), як і обіцяв Господь: “Ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі” (Ді. 1:8). Апостоли ж, проповідуючи всюди Євангеліє (пор. Мр. 16:20), що його слухачі приймали під діянням Святого Духа, згромаджують вселенську Церкву, яку Господь заснував на апостолах і вибудував на їхньому провідникові, блаженному Петрові; наріжний камінь її — сам Ісус Христос (пор. Од. 21:14; Мт. 16:18; Еф. 2:20)³⁹⁾.

(Єпископи — наступники апостолів)

20. Ця божественна місія, що її Христос довірив апостолам, триватиме до кінця віків (пор. Мт. 28:20), адже Євангеліє, яке вони мали проголошувати, в усі часи буде для Церкви началом усього її життя. Тому апостоли подбали про те, щоб призначити собі наступників у цій єрархічно впорядкованій спільноті.

Вони не тільки мали різних помічників у своєму служінні⁴⁰⁾; а щоб і після смерті апостолів продовжувалася довірена їм місія, вони доручили своїм безпосереднім співпрацівникам — немов заповідали — довершити й утверджувати розпочате ними діло⁴¹⁾, дбати про все стадо, в якому Дух Святий їх поставив пасти Церкву Божу (пор. Ді. 20:28). Поставили, отже, таких мужів, а згодом доручили їм, щоб і після їхньої смерті їхнє служіння переймали інші гідні мужі⁴²⁾. Передання свідчить: серед різних служінь, що їх виконували в Церкві од її найдавніших часів, особливе місце займає служіння тих, хто поставлений на єпископство і через наступництво, що триває від самого початку⁴³⁾, є носіями апостольського насіння⁴⁴⁾. Так, за свідченням св. Іринея, через тих, кого апостоли поставили єпископами, і через їхніх наступників аж до нас апостольське передання по всьому світові проявляється⁴⁵⁾ і зберігається⁴⁶⁾.

Отож єпископи зі своїми помічниками — пресвітерами й дияконами — перейняли служіння спільноті⁴⁷⁾, як намісники Бога очолюючи стадо⁴⁸⁾, якому вони є пастирями: наставниками у вченні, священиками у святому поклонінні, служителями в управлінні⁴⁹⁾.І як тривалим лишається завдання, дане Господом особисто Петрові, першому серед апостолів, щоб він передавав його своїм наступникам, так триває завдання апостолів пасти Церкву — завдання, безнастанно виконуване освяченим єпископським чином⁵⁰⁾. А тому Священний Собор вчить, що з Божої установи єпископи стали наступниками апостолів⁵¹⁾ як пастирі Церкви: хто слухає їх — Христа слухає; а хто гордує ними — гордує Христом і Тим, хто Христа послав (пор. Лк. 10:16)⁵²⁾.

(Таїнственний характер Єпископства)

21. Отож у єпископах, яким допомагають пресвітери, посеред віруючих перебуває Господь Ісус Христос, Верховний Архиєрей. Хоч Він сидить праворуч Бога-Отця, але водночас перебуває і у згромадженні своїх архиєреїв⁵³⁾; насамперед через їхнє визначне служіння Він проповідує слово Боже всім народам і безнастанно подає вірним Таїнства віри; завдяки їхньому батьківському служінню (пор. 1 Кор. 4:15) вводить до свого Тіла нових членів через відродження з висот; нарешті, через їхню мудрість і розсудливість Він керує і порядкує в народі Нового Завіту під час його мандрівки паломництва до вічного блаженства. Ці пастирі, вибрані пасти стадо Господнє, є “слугами Христовими й завідувачами тайн Божих” (1 Кор. 4:1), яким довірено свідчення про Євангеліє Божої благодаті (пор. Рим. 15:16; Ді. 20:24) і служіння Духа і оправдання у славі (пор. 2 Кор. 3:8–9).

А щоб апостоли виконували такі великі завдання, Христос обдарував їх особливим вилиттям Святого Духа, що на них зійшов (пор. Ді. 1:8, 2:4; Йо. 20:22–23), а вони через покладання рук передали своїм помічникам духовний дар (1 Тим. 4:14; 2 Тим. 1:6–7), який був переданий аж до нас у єпископському посвяченні⁵⁴⁾. Тож Священний Собор навчає, що єпископським посвяченням надається повнота таїнства Рукоположення, що його і літургійний звичай Церкви, і голоси святих Отців називають найвищим священством і вершиною священнослужіння⁵⁵⁾. Єпископське посвячення, окрім завдання освячувати, надає також завдання навчати і правити, які, однак, за своєю природою можуть здійснюватися лише в єрархічному сопричасті з головою колегії та її членами. З передання, яке виявляється передовсім у літургійних обрядах та церковній практиці і Сходу, й Заходу, відомо, що покладання рук і слова посвячення надають таку благодать Святого Духа⁵⁶⁾ і надають таку священну печать⁵⁷⁾, що єпископи у визначний і помітний спосіб виконують роль самого Христа — Вчителя, Пастиря, Архиєрея — і діють уособлюючи Його⁵⁸⁾. Єпископам належить через таїнство Рукоположення приймати новообраних до єпископського корпусу.

(Колегія єпископів та її Глава)

22. Як святий Петро та інші апостоли за Господньою постановою складають єдину апостольську колегію, так поєднані між собою Римський Архиєрей, наступник Петра, та єпископи, наступники апостолів. Колегіальну природу й уклад єпископського чину знаменують давній правопорядок, за яким поставлені по всьому світові єпископи спілкуються між собою і з Римським Єпископом у сув’язі єдності, любові й миру⁵⁹⁾, а також скликані собори, на яких спільно приймали важливі постанови⁶⁰⁾, зважаючи на думку багатьох⁶¹⁾ перед тим, як щось вирішити⁶²⁾; цю колегіальність виразно засвідчують Вселенські Собори, які відбувалися впродовж століть. На неї вказує і віддавна запроваджена практика запрошення багатьох єпископів брати участь у піднесенні новообраного до найвищого священичого служіння. Кожен член єпископського корпусу стає ним силою таїнственного посвячення і єрархічного сопричастя з головою колегії та її членами.

А колегія, або ж корпус, єпископів має авторитет лише разом з її головою, Римським Архиєреєм — наступником Петра, і за умови цілковитого збереження його влади першості щодо всіх — і пастирів, і вірних. Адже Римський Архиєрей, силою свого завдання Намісника Христового і Пастиря всієї Церкви, має в Церкві повну, верховну і повсюдну владу, яку завжди може вільно здійснювати. Щодо єпископського чину, який є наступником колегії апостолів у вчительстві й пастирському правлінні, — навіть більше, в якому саме апостольське тіло продовжує існувати, — разом зі своїм головою, Римським Архиєреєм, і ніколи без цього голови, також постає суб’єктом верховної і повної влади над усією Церквою⁶³⁾, але здійснювати цю владу може тільки за згодою Римського Архиєрея. Господь поставив єдиного Симона скелею і ключником Церкви (пор. Мт. 16:18–19) і призначив його пастирем усього свого стада (пор. Йо. 21:15н); відомо й те, що тою самою владою “зв’язувати й розв’язувати”, яку дано Петрові (пор. Мт. 16:19), було наділено й колегію апостолів, злучену зі своїм Главою (пор. Мт. 18:18, 28:16–20)⁶⁴⁾. Ця колегія, оскільки складається з багатьох, виявляє розмаїтість і вселенськість Божого Народу, а оскільки згуртована під одним головою — виявляє єдність Христового стада. У ній єпископи, вірно дотримуючись першості й верховенства свого Глави, здійснюють свою владу на благо своїх вірних а також усієї Церкви, а Святий Дух постійно зміцнює її органічну структуру та згоду. Верховна влада, яку має Колегія єпископів над усією Церквою, урочисто здійснюється на Вселенських Соборах. Вселенський Собор відбувається лише тоді, коли його затвердить чи принаймні визнає таким Наступник Петра; прерогативою Римського Архиєрея є скликати ці Собори, головувати на них і їх затверджувати⁶⁵⁾. Цю саму колегіальну владу можуть разом з Папою здійснювати єпископи, розсіяні по всьому світові, якщо Глава Колегії закличе їх до колегіальної дії або принаймні схвалить чи вільно прийме діяльність єпископів у різних краях, — так, щоб відбувся справжній колегіальний акт.

(Взаємини між єпископами в Колегії)

23. Колегіальне єднання виявляється також у стосунках кожного єпископа з партикулярними Церквами та вселенською Церквою. Римський Архиєрей, як наступник Петра, є постійним і видимим началом та основою єдності — як єпископів, так і множества вірних⁶⁶⁾. А окремі єпископи кожний з єпископів є видимим началом та основою єдності у своїх партикулярних Церквах⁶⁷⁾, які сформовано на подобу вселенської Церкви і в яких одна й єдина католицька Церква існує та з яких складається⁶⁸⁾. Тому єпископи представляють кожен свою Церкву, а всі разом з Папою — всю Церкву в сув’язі миру, любові та єдності.

Окремі єпископи Кожен єпископ, очолюючи партикулярні Церкви партикулярну Церкву, здійснюють здійснює своє пастирське правління лише над довіреною їм йому частиною Божого Народу, а не над іншими Церквами чи над вселенською Церквою. Але, як члени Колегії єпископів і правомірні наступники апостолів, усі вони за настановою і наказом Христа зобов’язані до такого піклування про всю Церкву⁶⁹⁾, яке, хоч і не здійснюється в акті юрисдикції, проте вельми сприяє розбудові вселенської Церкви. Адже всі єпископи мусять підтримувати й оберігати єдність віри і спільний для всієї Церкви правопорядок; навчати вірних любити все таїнственне Тіло Христове, а передовсім — тих його членів, які є убогими, стражденними і переслідуваними за справедливість (пор. Мт. 5:10); нарешті, підтримувати спільні зусилля всієї Церкви, особливо щоб зростала віра і щоб світло повної правди зійшло для всього людства. До того ж очевидно, що вони, добре правлячи власною Церквою як частиною вселенської Церкви, самі успішно докладаються до блага всього таїнственного Тіла, яким є сукупність Церков⁷⁰⁾.

Дбати про проповідування Євангелія по всіх краях землі належить усьому пастирському корпусові, бо всім пастирям разом Христос дав спільне доручення, наклавши на них спільний обов’язок: уже Папа Келестин звертав на це увагу Отців Ефеського Собору⁷¹⁾. Тому поодинокі єпископи кожний єпископ, наскільки це їм йому дозволяє виконання власних обов’язків, мають має гуртуватися для спільної праці між собою з іншими єпископами і з наступником Петра, якому винятковим чином довірено велике завдання — поширювати християнство⁷²⁾. А отже, вони мусять усіма силами — й особисто, і спонукаючи вірних до палкої співпраці — забезпечувати місії як працівниками для жнив, так і духовною та матеріальною підтримкою. Нарешті, єпископи, перебуваючи у вселенській спільноті любові й оглядаючись на похвальні приклади давнини, мають охоче надавати братню допомогу іншим Церквам, передовсім сусіднім і біднішим.

Адже це з Божого Провидіння сталося, що різні Церкви, засновані в різних місцях апостолами та їхніми наступниками, з бігом часу зрослись у численні, органічно сполучені між собою об’єднання, які, зберігаючи, згідно з Божою постановою, єдність віри і єдину структуру вселенської Церкви, втішаються власними правопорядком, літургійною практикою та богословською й духовною спадщиною. Деякі з них, зокрема давні патріарші Церкви, наче матері віри, породили інших, немовби дочок, з якими аж до наших часів сполучені сув’яззю любові в практикуванні святих Таїнств та у взаємному пошануванні прав і обов’язків⁷³⁾. Ця однозгідна розмаїтість місцевих Церков ще яскравіше показує католицькість нероздільної Церкви. Так само й об’єднання єпископів нині можуть різноманітно і плідно надавати спільну допомогу, щоб настанова колегіальності знаходила конкретне застосування.

(Єпископське служіння)

24. Єпископи, як наступники апостолів, прийняли від Господа, якому дана всяка влада на небі й на землі, місію навчати всі народи і проповідувати Євангеліє всякому творінню, щоб усі люди через віру, хрещення й виконання заповідей досягли спасіння (пор. Мт. 28:18–20; Мр. 16:15–16; Ді. 26:17н). Для виповнення цієї місії Христос Господь пообіцяв апостолам Духа Святого і зіслав Його з небес у день П’ятдесятниці, щоб його силою вони були Йому свідками аж до краю землі, перед племенами, народами і царями (пор. Ді. 1:8, 2:1н, 9:15). А те завдання, яке Господь довірив пастирям свого народу, є істинним служінням, що у Святому Письмі значуще зветься “дияконією”, тобто “служінням” (пор. Ді. 1:17 і 25, 21:19; Рим. 11:13; 1 Тим. 1:12).

Канонічне призначення/наречення/місія єпископів може здійснюватися через легітимні звичаї, які не були відкликані верховною і вселенською церковною владою, або через закони, видані чи визнані тією самою владою, або безпосередньо через Наступника Петра: якщо не погодиться або відмовить в апостольському сопричасті, то єпископи не можуть приступити до служіння⁷⁴⁾.

(Єпископський обов’язок навчати віри)

25. Серед найважливіших єпископських обов’язків виділяється проповідування Євангелія⁷⁵⁾. Єпископи — то вісники віри, які приводять до Христа нових учнів; справжні вчителі, наділені авторитетом Христа, які проповідують віру дорученому їм народові, щоб він її прийняв і втілював у звичаях. Вони пояснюють цю віру у світлі Святого Духа, виймаючи з об’явленого скарбу нове і старе (пор. Мт. 13:52), роблять її плідною і пильно оберігають своє стадо від помилок, що загрожують йому (пор. 2 Тим. 4:1–4). Єпископів, що навчають у сопричасті з Римським Архиєреєм, усі мають шанувати як свідків божественної і католицької істини; а вірним слід годитися з тими твердженнями про віру і мораль, що їх іменем Христа проголошує їхній єпископ, і триматися їх із побожним послухом у душі. Цей побожний послух волі й розуму особливо належить виявляти щодо автентичного вчення Римського Архиєрея, навіть коли він не промовляє ex cathedra, — так, щоб шанобливо визнавати його верховне Учительство і щиро приймати виголошувану ним науку, відповідно до виявлених ним думки й наміру, що проявляються або в характері документів, або в частому викладанні того самого вчення, або у способі висловлювання.

Хоч окремі предстоятелі не мають прерогативи непомильності, однак коли вони, хоч розкидані / розсіяні по світу, але зберігаючи зв’язок сопричастя між собою та з Наступником Петра, в автентичному навчанні щодо питань віри й моралі спільно сходяться на одному твердженні як такому, що його твердо слід триматися, — тоді вони непомильно звіщають вчення Христове⁷⁶⁾). Це стає ще очевиднішим, коли, зібравшись на Вселенський Собор, вони виступають учителями й суддями у справах віри та моралі для всієї Церкви, і їхніх рішень треба дотримуватися в смиренності віри⁷⁷⁾.

Ця непомильність, якою Божественний Ізбавитель зволив наділити свою Церкву в її навчанні про віру й мораль, сягає доти, доки сягає скарб Божого Об’явлення, що його треба свято берегти і вірно викладати. Саме такою непомильністю, в силу свого уряду, втішається Глава Колегії єпископів — Римський Архиєрей, коли, як верховний пастир і вчитель усіх християн, що утверджує своїх братів у вірі (пор. Лк. 22:32), він остаточним актом проголошує вчення про віру чи мораль⁷⁸⁾. Його визначення самі собою, а не за згодою Церкви, правомірно звуться непорушними/невідкличними: їх-бо виголошено під натхненням Святого Духа, обіцяного йому в особі блаженного Петра, а тому вони не потребують ще чийогось схвалення і не допускають жодного апелювання до ще чийогось судження. Адже тоді Римський Архиєрей не висловлює думку як приватна особа, а викладає чи захищає вчення католицької віри як верховний учитель вселенської Церкви, в якому винятково перебуває її дар непомильності⁷⁹⁾. Обіцяна непомильність Церкви перебуває також у єпископському корпусі, коли він здійснює верховне Учительство разом із Наступником Петра. Цим визначенням ніколи не може забракнути згоди Церкви, завдяки діянню Святого Духа, яким усе Христове стадо оберігається і зростає в єдності віри⁸⁰⁾.

Коли або сам Римський Архиєрей, або корпус єпископів разом з ним дають якесь визначення, то висловлюють його відповідно до Об’явлення, якого обстоювати і якому коритися всі зобов’язані; яке в Писанні чи у Традиції цілісно передається через правомірне наступництво єпископів, а передовсім завдяки турботі самого Римського Архиєрея; яке у світлі Духа істини свято бережуть і вірно викладають у Церкві⁸¹⁾. Про належне дослідження цього Об’явлення та гідне його викладання пильно дбають і Римський Архиєрей, і єпископи, кожен відповідно до своїх обов’язків і вагомості справи й використовуючи відповідні засоби⁸²⁾; однак жодного нового загальнообов’язкового об’явлення, яке би входило до Божого депозиту віри, вони не приймають ⁸³⁾.

(Єпископський обов’язок освячувати)

26. Єпископ, позначений повнотою таїнства Рукоположення, є “завідувачем архієрейської благодаті”⁸⁴⁾, передовсім у Євхаристії, — яку він сам звершує або дбає, щоб інші її звершували⁸⁵⁾, і якою завжди живе й постійно зростає Церква. Ця Христова Церква істинно присутня в усіх правомірних місцевих згромадженнях вірних, які у спільноті зі своїми пастирями самі звуться в Новому Завіті церквами⁸⁶⁾. Вони є у своєму краї тим новим народом, що його покликав Бог “в Дусі Святім та в повнім переконанні” (1 Сол. 1:5); в них проповідь Христового Євангелія згромаджує вірних, звершується таїнство Господньої Вечері, щоб “поживою і кров’ю Господнього тіла об’єднувалась уся братія”⁸⁷⁾. Кожна вівтарна спільнота під священнослужінням єпископа⁸⁸⁾ являє собою символ тієї любові та “єдності таїнственного Тіла, без якої не може бути спасіння”⁸⁹⁾. У цих спільнотах, хоч вони часто малі й убогі або розпорошені, присутній Христос, чиєю силою згуртовується єдина, свята, католицька й апостольська Церква⁹⁰⁾. Справді-бо: “Причастя Тіла і Крові Христових творить не що інше, як наше перетворення у те, що приймаємо ”⁹¹⁾.

А всяке правомірне служіння Євхаристії очолює єпископ, якому довірено обов’язок складати Божій Величі християнське поклоніння й урядувати ним згідно із заповідями Господніми і церковним законодавством, що його він далі уточнює для єпархії своїм окремим судженням.

Отож єпископи, молячись і трудячись для народу, різноманітно і щедро наповнюють його з повноти святості Христової. Через служіння слова передають віруючим силу Божу на спасіння (пор. Рим. 1:16) і освячують вірних через Таїнства, своєю владою визначаючи правильне і плідне уділення їх⁹²⁾. Вони керують Хрещенням, яке дарує участь у царському священстві Христа. Вони є первослужителями Миропомазання, завідувачами священних Санів і упорядниками покаянної дисципліни; вони заохочують і навчають своїх людей, щоб ті з вірою й побожністю здійснювали свою участь у богослужінні, а особливо у священній Жертві Літургії. Нарешті, задля блага тих, над ким їх поставлено, вони мають подавати приклад власної поведінки: очищувати свої звичаї від усього злого і, скільки можуть, з Божою поміччю обертати їх на добро — щоб разом із довіреним їм стадом здобути життя вічне⁹³⁾.

(Єпископський обов’язок правити)

27. Єпископи правлять довіреними їм партикулярними Церквами як намісники і посланці Христові⁹⁴⁾: порадою, переконуванням, прикладом, а також авторитетом і священною владою, яку мають використовувати лише задля укріплення свого стада у правді й святості, пам’ятаючи, що більший нехай буде як найменший, а наставник — як слуга (пор. Лк. 22:26–27). Ця влада, яку вони особисто здійснюють від імені Христа, є власною, звичайною і безпосередньою, хоч її здійсненням остаточно править найвищий церковний авторитет, який з огляду на користь Церкви чи вірних може обмежувати її певними рамками. Силою цієї влади єпископи мають священне право і обов’язок перед Господом видавати для своїх підданих закони, творити суд і нормувати все, що належить до порядку богопоклоніння й апостольства.

Їм повною мірою довірено пастирське служіння, тобто узвичаєну щоденну турботу про своїх овечок; не слід вважати їх тільки намісниками Римських Архиєреїв, бо вони здійснюють належну їм владу, а тому справді є предстоятелями народу, яким правлять⁹⁵⁾. Отож верховна і вселенська влада не скасовує їхньої влади, а навпаки — її визнає, укріплює і захищає⁹⁶⁾, бо Святий Дух непорушно зберігає ту форму правління, яку встановив у своїй Церкві Христос Господь.

Нехай єпископ, якого Отець послав керувати своєю родиною, має перед очима приклад Доброго Пастиря, який прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити (пор. Мт. 20:28; Мр. 10:45) і життя своє за овець покласти (пор. Йо. 10:11). Взятий з-поміж людей і неміччю охоплений, єпископ здатний співчувати нетямущим та введеним в оману (пор. Євр. 5:1–2). Нехай не відмовляється він вислуховувати підданих, плекаючи їх, як власних дітей, і закликаючи їх до ревної співпраці. Він має дати звіт Богові за їхні душі (пор. Євр. 13:17), а тому нехай молитвою, проповіддю і всяким ділом любові піклується і про них, і про тих, які ще не належать до одного стада, бо мусить вважати, що й тих доручив йому Господь. Будучи, як апостол Павло, боржником перед усіма, хай буде готовий усім проповідувати Євангеліє (пор. Рим. 1:14–15) і заохочувати своїх вірних до апостольської та місійної праці. А вірні мають триматися єпископа, як Церква — Ісуса Христа, а Ісус Христос — Отця, щоб усе змагало до єдності⁹⁷⁾ і збагачувалось на славу Божу (пор. 2 Кор. 4:15).

(Різні служіння пресвітерів)

28. Христос, якого Отець освятив і у світ послав (пор. Йо. 10:36), через своїх апостолів зробив їхніх наступників, тобто єпископів, учасниками своєї посвяти й місії⁹⁸⁾; а єпископи правомірно передали деякі обов’язки свого служіння — різною мірою — різним особам у Церкві. Отож божественно встановлене церковне служіння здійснюють різні чини — ті, що віддавна звуться єпископами, пресвітерами, дияконами⁹⁹⁾.

Пресвітери, хоч не посідають вершини архиєрейства і у здійсненні своєї влади залежать від єпископів, однак поєднані з ними священичою честю¹⁰⁰⁾. Силою святого таїнства Рукоположення¹⁰¹⁾ вони посвячені на образ Христа, найвищого і вічного Священика (пор. Євр. 5:1–10, 7:24, 9:11–28), щоб проповідувати Євангеліє, бути пастирями для вірних і здійснювати богослужіння, як справжні священики Нового Завіту¹⁰²⁾. Відповідно до свого ступеня служіння будучи учасниками місії єдиного Посередника Христа (пор. 1 Тим. 2:5), вони всім звіщають слово Боже. А своє священне служіння вони здійснюють передовсім у євхаристійному культі чи зібранні, на якому, уособлюючи Христа¹⁰³⁾ і проголошуючи його таїнство, долучають приношення вірних до жертви свого Глави, а єдине жертвоприношення Нового Завіту — тобто Христа, що один раз приніс самого Себе як непорочну жертву Отцеві (пор. Євр. 9:11–28), — являють і реалізують у жертвоприношенні Літургії, аж до пришестя Господнього (пор. 1 Кор. 11:26)¹⁰⁴⁾. Для каяників і недужих вони виконують служіння примирення та полегшення і несуть до Бога-Отця потреби й молитви вірних (пор. Євр. 5:1–3). Відповідно до своєї частки влади, виконуючи місію Христа — Пастиря і Глави¹⁰⁵⁾, вони збирають Божу родину в єдинодушну братію¹⁰⁶⁾ і через Христа в Дусі приводять її до Бога-Отця. Посеред пастви поклоняються Йому в дусі та правді (пор. Йо. 4:24). Нарешті, вони “працюють словом і навчанням” (1 Тим. 5:17), віруючи в те, що вичитали з глибокими роздумами в законі Господнім; навчаючи тóго, у що повірили; наслідуючи те, чого навчили ¹⁰⁷⁾.

Пресвітери — турботливі співпрацівники єпископського чину¹⁰⁸⁾, його поміч і знаряддя — покликані служити Народові Божому; вони становлять зі своїм єпископом один пресвітерат,¹⁰⁹⁾, хоч і відданий різним служінням. У кожному місцевому згромадженні вірних вони певним чином роблять присутнім єпископа, з яким поєднані духом довіри й великодушності, беруть на себе частку його обов’язків та турбот і щодня дбайливо їх виконують. Під владою єпископа вони освячують призначену їм частку Господньої пастви і нею правлять; вони роблять вселенську Церкву видимою у своїй місцевості й докладають великого труду в будуванні всього Христового Тіла (пор. Еф. 4:12). Завше змагаючи до блага дітей Божих, вони прагнуть своєю працею долучитися до пастирського діла всієї єпархії, навіть більше — всієї Церкви. Через цю спільну участь у священстві та місії нехай пресвітери визнають єпископа своїм отцем і з пошаною його слухаються. А єпископ нехай має священиків — своїх співпрацівників — за синів і друзів, як і Христос називає своїх учнів уже не слугами, а друзями (пор. Йо. 15:15). Отож усі священики — чи єпархіальні, чи посвяченого життя, — з огляду на священний сан і служіння, пов’язані з єпископським корпусом і служать благові всієї Церкви, кожен відповідно до свого покликання і благодаті.

Силою спільного священного сану та місії всі пресвітери пов’язані між собою щонайглибшим братерством, що його добровільно й охоче виявляють у взаємодопомозі — духовній чи матеріальній, пастирській чи особистій, — у згромадженнях та спільному житті, у праці й любові.

Тож нехай вони, наче батьки у Христі, дбають про вірних, яких духовно породили через хрещення і навчання (пор. 1 Кор. 4:15; 1 Пт. 1:23). Доброхіть ставши зразком для пастви (пор. 1 Пт. 5:2–3), нехай так керують своєю спільнотою й так їй служать, щоб вона могла гідно зватися тим іменням, яким зветься весь єдиний Народ Божий, тобто Церквою Божою (пор. 1 Кор. 1:2; 2 Кор. 1:1 і в інших місцях). Нехай пам’ятають, що мусять у своїй щоденній поведінці й турботах показувати вірним і невіруючим, католикам і некатоликам лице справді священичого й душпастирського служіння, усім свідчити правду своїм життям і, як добрі пастирі, шукати й тих (пор. Лк. 15:4–7), які, хоч були охрещені в католицькій Церкві, все ж відступили від участі у святих Таїнствах, а то й од віри.

Оскільки нині людський рід дедалі тісніше зливається у громадянську, економічну та суспільну єдність, то священикам тим паче належить, під проводом єпископів і Верховного Архиєрея, спільними зусиллями і стараннями усувати всяку причину розбрату, щоб весь людський рід згромадити в одну сім’ю Божу.

(Диякони)

29. На нижчому ступені єрархії стоять диякони, яким дають рукоположення “не на священство, а на служіння”¹¹⁰⁾. І все ж, укріплені благодаттю святого Таїнства, у сопричасті з єпископом і його пресвітератом вони служать Народові Божому в дияконії богослужінь, слова й любові. Дияконові належить — такою мірою, як йому буде доручено повноважною владою, — урочисто хрестити, зберігати Пресвяту Євхаристію і нею причащати, від імені Церкви асистувати на шлюбі та його благословляти, давати вмирущим останнє святе Причастя, читати вірним Святе Письмо, напучувати й підбадьорювати народ, очолювати вірних у культі й молитві, надавати благословення та освячення, проводити обряд відспівування й поховання. Віддаючись обов’язкам любові й служіння, нехай диякони не забувають напімнення блаженного Полікарпа: “Милосердні, наполегливі, такі, що ходять за істиною Господа, який став слугою для всіх”¹¹¹⁾.

Оскільки ці обов’язки, вельми необхідні для церковного життя, в багатьох країнах важко виконувати згідно з чинними приписами латинської Церкви, то в майбутньому можна відновити дияконство як самостійний і постійний щабель єрархії. А вже різним повноважним територіальним об’єднанням єпископів належить, за схвалення Верховного Архиєрея, визначати, чи буде корисно для потреб душпастирства ставити таких дияконів, і якщо так — то де. Зі згоди Римського Архиєрея, це дияконство можна надавати мужам зрілішого віку — навіть якщо вони живуть у подружжі, а також придатним для цього юнакам, для яких, однак, мусить залишатися непорушним закон целібату.

(Вступ)

30. Священний Собор, проголосивши обов’язки єрархії, тепер охоче звертає увагу на стан вірних Христових, які звуться мирянами. Хоч усе, що було сказано про Народ Божий, рівною мірою стосується мирян, посвячених осіб і духовенства, дещо все ж стосується лише мирян — чоловіків і жінок — через їхнє становище й місію; і засади цих окремих справ, з огляду на обставини нашого часу, треба викласти докладніше. Адже священні пастирі добре відають, який великий внесок у благо всієї Церкви роблять миряни. Пастирі знають, що Христос поставив їх не для того, щоб вони покладали тільки на себе всю спасительну місію Церкви у світі; вони знають, що їхнє преславне завдання — так пасти вірних і так визнавати їхнє служіння й харизму, щоб ті, кожен по-своєму, одностайно співпрацювали в єдиному ділі. Годиться ж бо всім “жити по правді та в любові, в усьому зростаючи в того, хто є головою, — у Христа. Кожне тіло, складене та споєне всякою в’яззю допомоги, згідно з відповідним діянням кожного члена, від Нього бере зріст на будування самого себе в любові” (Еф. 4:15–16).

(Природа й місія мирян)

31. Під іменем мирян слід розуміти всіх, хто вірує у Христа, — окрім членів священних санів та посвяченого стану, потвердженого Церквою, — тобто християн, які, включені в Тіло Христове через хрещення, становлять Народ Божий і, маючи свою частку у Христовому священичому, пророчому і царському служінні, згідно з нею здійснюють місію всього християнського народу в Церкві та світі.

Зокрема, мирянам притаманний саме мирський, тобто світський, характер. Адже члени священних санів, хоч деколи й можуть займатися мирськими справами і навіть мати мирську професію, все ж з огляду на своє особливе покликання передовсім призначені для священнослужіння; а посвячені особи у своєму стані складають преславне і виняткове свідчення того, що неможливо преобразити світ і дарувати його Богові без духу євангельських блаженств. Мирянам же за їхнім покликанням належить шукати Царства Божого, провадячи мирські справи і впорядковуючи їх по-Божому. Вони живуть у світі, тобто серед усіх своїх мирських справ і обов’язків, у звичайних умовах родинного й суспільного життя, з яких немовби зіткане їхнє існування. Там Бог їх кличе, щоб вони, виконуючи свої обов’язки в євангельському дусі, стали немовби закваскою для освячення світу немовби ізсередини і, передовсім сяючи свідченням власного життя, вірою, надією та любов’ю, являли Христа іншим. Отож їм, зокрема, належить так просвітлювати і впорядковувати всі земні речі, з якими вони тісно пов’язані, щоб завше зростати у Христі й бути на славу Творця та Ізбавителя.

(Гідність мирян у Народі Божому)

32. За Божою постановою, свята Церква упорядкована і керована у дивовижній розмаїтості. “Бо як в одному тілі маємо багато членів і всі члени не виконують ту саму роботу, отак і ми: численні — одне в Христі тіло, кожен один одному член” (Рим. 12:4–5).

Отож є один обраний Божий Народ: “один Господь, одна віра, одне хрещення” (Еф. 4:5); є спільна гідність членів через їхнє відродження у Христі, спільна синівська благодать, спільне покликання до досконалості — одне спасіння, одна надія і неподільна любов. Немає тому в Христі та в Церкві жодної нерівності з огляду на походження чи національність, суспільне становище чи стать, бо “нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі” (Гал. 3:28; пор. Кол. 3:11).

Навіть якщо в Церкві не всі прямують тією самою дорогою — та все ж усі покликані до святості й отримали рівноцінну віру через справедливість Божу (пор. 2 Пт. 1:1). І навіть коли з волі Христа когось поставлено учителями, розпорядниками таїнств і пастирями для інших — все ж поміж усіма існує справжня рівність щодо гідності і спільної для всіх вірних діяльності в розбудові Тіла Христового. А різниця, яку Господь установив між священнослужителями і рештою Божого Народу, створює несе в собі й єднання, бо пастирі та вірні взаємно одне одного потребують: пастирі Церкви, наслідуючи приклад Господа, служать одні одним і вірним; а ті радо підставляють плече пастирям і вчителям. Ось так, у розмаїтості, вони всі дають свідчення дивовижної єдності в Тілі Христовому: адже саме ця відмінність дарів, служінь і діянь збирає воєдино дітей Божих, бо “все це чинить один і той же Дух” (1 Кор. 12:11).

Як миряни з Божої милості мають за брата Христа, — який, хоч і Господь усього, прийшов не для того, щоб Йому служили, а послужити іншим (пор. Мт. 20:28), — так само вони мають за братів і тих, що, поставлені на священне служіння, Христовою владою є пастирями Божої родини, навчаючи її, освячуючи і нею правлячи, щоб усі виконували нову заповідь любові. Тому прегарно каже св. Августин: “Коли мене лякає те, що я — для вас, то тут-таки втішає те, що я — з вами. Для вас я єпископ, з вами — християнин. Те — назва служіння, це ж — благодаті; у тому — небезпека, у цьому — спасіння”¹¹²⁾.

(Спасительний апостолят мирян)

33. Усі миряни, хоч хто вони є, — що зібрані в Народ Божий і складають одне Тіло Христове під єдиним главою , — покликані докласти всіх своїх сил, що їх одержали завдяки доброті Творця і благодаті Ізбавителя, до зростання Церкви та її невпинного освячення.

Мирянський апостолят — це участь мирян у спасительній місії Церкви; до цього апостоляту їх уповноважує через хрещення і миропомазання сам Господь. Святими Таїнствами, передовсім святою Євхаристією, передається і живиться та любов до Бога і до людей, яка є душею всього апостоляту. Зокрема, мирян покликано робити Церкву присутньою і діяльною в тих місцях і обставинах, де вона може стати сіллю землі лише завдяки їм¹¹³⁾. Отож кожен мирянин через надані йому дари постає водночас свідком і живим знаряддям місії самої Церкви “за мірою Христових дарів” (Еф. 4:7).

На додачу до того апостоляту, який стосується всіх без винятку вірних Христових, миряни можуть бути різним чином покликані до безпосередньої співпраці з апостолятом єрархії¹¹⁴⁾ — на зразок тих чоловіків і жінок, які допомагали Павлові проповідувати Євангеліє, багато працюючи у Господі (пор. Флп. 4:3; Рим. 16:3н). До того ж вони втішаються правом, щоб єрархія залучала їх до виконання деяких церковних обов’язків задля духовної мети.

Отож на всіх мирян покладено преславний обов’язок трудитися над тим, щоб Божий задум спасіння щораз більше доходив до всіх людей, у всі часи й по всіх землях. А тому нехай їм будуть відкриті всі дороги, щоб і вони — в міру своїх сил і на потребу часу — ревно брали участь у спасительному ділі Церкви.

(Царське священство мирян)

34. Верховний і вічний Священик Ісус Христос, бажаючи, щоб його свідчення і служіння продовжувалось також через мирян, оживляє їх своїм Духом і безнастанно спонукає до всякого доброго й досконалого діла.

Адже тим, кого Він глибоко залучив до свого життя і місії, Христос також уділив частку своєї священичої місії, щоб вони здійснювали духовне поклоніння на славу Божу і спасіння людей. Тому-то миряни, оскільки вони посвячені Христові й помазані Святим Духом, є так чудесно покликані й наставлені, щоб плоди Духа росли в них рясніше. Адже всі їхні діла, молитви й апостольські починання, їхнє подружнє та родинне спілкування, їхній щоденний труд і відпочинок душі й тіла, якщо вони здійснюються в Дусі, навіть життєві прикрощі, якщо їх терпляче зносити, — усі вони стають духовними жертвами, приємними Богові через Ісуса Христа (пор. 1 Пт. 2:5), що їх, разом із принесенням Господнього Тіла, побожно складають Отцеві в Євхаристійному богослужінні. Ось так і миряни — поклоняючись Богові та скрізь діючи у святості, — посвячують Богові сам світ.

(Участь мирян у пророчому служінні Христа)

35. Христос, великий Пророк, який свідченням свого життя і силою слова проголосив Царство Отця, здійснює своє пророче служіння аж до повного об’явлення своєї слави — не лише через єрархію, яка навчає від його імені та його владою, а й через мирян. Для того Він поставив їх свідками і наділив духовним розумінням віри та благодаттю слова (пор. Ді. 2:17–18; Од. 19:10), щоб сила Євангелія сяяла у щоденному, родинному і суспільному житті. Вони показують себе дітьми обітниці, коли, сильні у вірі й надії, використовують теперішний час (пор. Еф. 5:16; Кол. 4:5) і витривало очікують майбутньої слави (пор. Рим. 8:25). Цю надію вони аж ніяк не мають ховати в глибині своєї душі, а, навпаки, мають виявляти її навіть в обставинах мирського життя постійним наверненням і борнею “проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби” (Еф. 6:12).

Як Таїнства Нового Закону, якими живиться життя й апостолят вірних, є прообразом нового неба і нової землі (пор. Од. 21:1), так і миряни стають потужними вісниками віри в речі, яких очікуємо в надії (пор. Євр. 11:1), коли вони безстрашно пов’язують зі сповідуванням віри життя у вірі. Таке благовістування, тобто проповідування Христа, що проявляється свідченням життя і слова, набуває характерної й особливої дієвості вже тим, що здійснюється у звичайних мирських обставинах.

У цьому служінні дуже цінним виявляється той життєвий стан, що його освячено особливим Таїнством, а саме — подружнє й родинне життя. Чудову школу і практику мирянського апостоляту маємо там, де християнське благочестя проймає весь уклад життя і з кожним днем це життя дедалі сильніше преображає. Там члени подружжя мають особливе покликання — бути одне одному і своїм дітям свідками віри й любові Христової. Християнська родина на повен голос проголошує і наявні чесноти Царства Божого, і надію на грядуще блаженне життя. Ось так своїм прикладом і свідченням вона викриває гріх світу і просвітлює тих, хто шукає істину.

Тому миряни, навіть коли вони зайняті своїми земними справами, можуть і повинні виконувати цінну працю євангелізації світу. Дехто з них виконує за окремим дорученням деякі священні дійства, — коли священнослужителів бракує або коли вони позбавлені свободи дій в умовах переслідування. Багато мирян усі свої сили віддають на апостольську справу. Все ж годиться, щоб усі вони співпрацювали в поширенні та примноженні Царства Христового у світі. А тому нехай миряни ревно поглиблюють пізнання об’явленої істини і невтомно благають у Бога дару мудрості.

(Царське служіння мирян)

36. Христос, ставши слухняним аж до смерті, через що Бог Його вивищив (пор. Флп. 2:8–9), увійшов у славу свого царства. Йому все підкоряється, аж доки Він не підкорить себе і все сотворене Отцеві, щоб Бог був усім в усьому (пор. 1 Кор. 15:27–28). Цю владу Він передав учням, щоб і вони усталилися в царській свободі й через самозречення та святе життя здолали в собі царство гріха (пор. Рим. 6:12); мало того — щоб вони, услуговуючи Христові в ближніх, своїм смиренням і терпеливістю привели братів своїх до Царя, тому що служити Йому — означає царювати. Адже Господь прагне поширювати своє царство також через вірних-мирян — царство “правди і життя, царство святості й благодаті, царство справедливості, любові й миру”¹¹⁵⁾; царство, в якому “саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу слави дітей Божих” (Рим. 8:21). Велику обітницю і велику заповідь дано учням: “Усе ваше, ви ж Христові, а Христос — Божий” (1 Кор. 3:23).

Отож вірні мають пізнавати глибинну природу творіння, його вартість і призначення для слави Божої і в усіх ділах, навіть мирських, допомагати одне одному задля того, щоб провадити святіше життя, щоб світ сповнився духом Христовим та у справедливості, любові й мирі успішніше досяг своєї мети. У виконанні цього загального служіння чільне місце посідають миряни. Нехай вони своєю фаховістю у світських науках і своєю активністю, яка внутрішньо піднесена Христовою благодаттю, роблять потужний внесок у плекання сотворених благ відповідно до урядження Творця і просвітлення його Словом; і це завдяки людському труду, технічному вмінню і громадській культурі на користь усього людства; щоб ті блага були доцільніше розподілені між людьми і у свій спосіб сприяли загальному прогресові в людській та християнській свободі. Так Христос через членів Церкви дедалі більше просвітлюватиме своїм спасенним світлом усе людське суспільство.

Понад те, нехай миряни спільними зусиллями оздоровлюють ті інституціїти й обставини життя світу, які можуть підштовхувати до гріха, щоб усе це було впорядковане відповідно до засад справедливості і сприяло утвердженню чеснот, а не заважало цьому. Діючи так, вони насичуватимуть культуру і людські діла моральними цінностями. Таким чином, нива світу буде краще приготована для насіння Божого слова, і для Церкви будуть ширше відкриті двері, якими має входити у світ проповідь миру.

Задля самої ікономії спасіння, нехай вірні вчаться пильно розрізняти свої права й обов’язки як членів Церкви і як членів людського суспільства. Вони мусять спромогтися гармонійно поєднати те і те, пам’ятаючи, що у всякій земній справі їх має провадити християнське сумління, бо жодна діяльність християнина — навіть у земних справах — не може бути вилучена з-під Божої влади. А найбільше в наші часи потрібно, щоб те розрізнення — і водночас гармонія — якнайвиразніше проявлялося у поведінці вірних, щоб місія Церкви могла повніше відповідати особливим умовам сучасного світу. Бо як треба визнати, що земна держава, правомірно охоплена мирськими турботами, керується власними засадами, — так само треба слушно відкидати й нечестиве вчення, яке намагається вибудувати суспільство, що ігнорує релігію, мало того — зазіхає на релігійну свободу громадян і нищить її¹¹⁶⁾.

(Миряни та єрархія)

37. Миряни, як і всі Христові вірні, мають право щедро отримувати від священних пастирів допомогу з духовних благ Церкви, передовсім зі слова Божого і святих Таїнств¹¹⁷⁾, а тому нехай вони відкривають їм свої потреби й бажання з тією свободою й довірою, яка личить дітям Божим і братам у Христі. Миряни мають право, а деколи й обов’язок — відповідно до своїх знань, компетенції та становища — виявляти свою думку про те, що стосується блага Церкви¹¹⁸⁾. Нехай це по можливості відбувається через відповідні інституції, саме для цього встановлені Церквою, і завжди — правдиво, мужньо і розважливо, з повагою й любов’ю до тих, хто з огляду на своє священне служіння представляє Христа.

Миряни, як і всі Христові вірні, нехай з готовністю у християнському послухові приймають те, що постановляють священні пастирі як представники Христа, як учителі й управителі Церкви; тим самим вірні наслідуватимуть приклад Христа, який своїм послухом аж до смерті відкрив усім людям блаженну дорогу свободи дітей Божих. Нехай не забувають вони у своїх молитвах доручати Богові своїх наставників, бо ті пильнують наші душі, за які мають дати звіт, “щоб вони це робили з радістю, а не зітхаючи” (Євр. 13:17).

А священні пастирі нехай визнають і підтримують гідність та відповідальність мирян у Церкві; нехай охоче користуються їхньою розважливою порадою, довіряють їм обов’язки у церковному служінні, залишають їм простір і свободу для дій, а також заохочують їх братися до праці з власного почину. Нехай пастирі з батьківською любов’ю у Христі пильно зважають на починання, пропозиції та побажання мирян¹¹⁹⁾, але хай неухильно визнають і ту слушну свободу, яка належить кожному в земному суспільстві.

З цього близького спілкування між мирянами і пастирями треба сподіватися пребагато благ для Церкви, адже це зміцнює у мирян почуття власної відповідальності, плекає завзятість і легше залучає їхні сили до пастирських діл. А пастирі, підтримані досвідом мирян, можуть виразніше і відповідніше приймати рішення і в духовних, і в земних справах, щоб уся Церква, зміцнена всіма своїми членами, дієвіше виконувала свою місію задля життя світу.

(Висновок)

38. Кожен мирянин має бути для світу свідком воскресіння й життя Господа Ісуса і знаком Бога живого. Миряни — всі разом і кожен зокрема відповідно до своїх можливостей — мають живити світ духовними плодами (пор. Гал. 5:22) і поширювати в ньому той дух, яким надихаються убогі, лагідні й миротворці, що їх Господь у Євангелії проголосив блаженними (пор. Мт. 5:3–9). Одне слово, “чим є душа в тілі, тим нехай будуть християни у світі”¹²⁰⁾.